Міланський собор, Мілан.

Кафедральний собор Мілана виконаний з білого мармуру в стилі «полум’яніючої готики». Він стоїть в історичному центрі і є головною прикрасою міста. Міланський собор будувався з XIV по XX століття. З чуток, в ньому знаходиться цвях, яким дві тисячі років тому був розіп’ятий Христос. Хрестильної купіллю собору є старовинна єгипетська ванна.

Міланський собор візуально здається меншим, ніж є насправді, бо стоїть на просторій площі Дуомо, і там є куди відійти, щоб захопити в об’єктив весь фасад. 

Отже, Кафедральний собор у Мілані є одним із найбільших католицьких храмів світу, другим за місткістю готичним собором (після Севільського) і другим за місткістю собором в Італії (після собору святого Петра в Римі/Ватикані).




На верхотуру Дуомо можна піднятися за певну плату (вхід у сам собор - безкоштовний). Але ми нагору не полізли, бо йшов дощ, нависали хмари, і картинка Мілана не була б такою яскравою, та й грошей шкода). 

Загальна довжина храму, створеного з білого мармуру у стилі "полум'яніючої готики" (Flamboyant), - 158 метрів, ширина поперечного нефа — 92 м, висота шпиля 106,5 м (кельнський майже на 50 м вищий).

На найвищому шпилі Дуомо розташовується один із головних символів Мілана – статуя Богородиці, або, як її називають, Мадонніна. На соборі вона з'явилася у 1769 році.



Ця 4-метрова скульптура із бронзи, покрита золотом, - "у серці кожного міланця", пишуть довідники.
Мабуть, це недалеко від істини. Адже, скажімо, запеклі матчі місцевих футбольних команд – "Інтера" й "Мілана" – називають "дербі делла Мадонніна", одна з фанатських кричалок"інтеристів" починається зі слів " Міа белла Мадонніна…", існує популярна пісня з такою ж назвою, і взагалі лик Діви Марії з даху собору часто зустрічається у вигляді трафаретів-графіті на стінах будинків та парканах.


Мало в яких соборах на вході чатують військові. У Мілані – так. Щоправда, пересічних туристів та вірян аони не шмонають. 

Будівництво почалося в 1386 році, коли Міланом правив Джан Галеаццо Вісконті, а завершилося лише на початку XIX століття, коли за розпорядженням Наполеона було закінчено оформлення фасаду. Деякі деталі "дотягували" аж 1965 року. Кельнський собор будувався так само майже 600 років. Така вже доля соборів-гігантів.

На тому місці, де стали зводити Дуомо, в доісторичні часи стояло кельтське святилище, за римлян - храм Мінерви , потім - церква Санта-Текла, побудована в IV ст. і зруйнована в VI ст., а з VII ст. - церква Санта -Марія-Маджоре, яку знесли, коли стали розчищати місце для Кафедрального собору.




Нагорі в Дуомо цілий ліс зі шпилів і скульптур, гострих мармурових башт і башточок, а з боків – численні колони, скульптурні композиції на всі смаки.



Архітекторів-"готів" запросили із Франції та Німеччини, хоча первісний проект розробляв італієць - Сімоне де'Орсеніго. Згодом на цій посаді змінювалися німці та італійці, а в 1470 році собором зайнявся Джуніфорте Соларі, який запросив собі в консультанти Браманте й Леонардо. Всі разом вони розбавили готику сучаснішими ренесансними елементами, в результаті чого з'явився восьмикутний в основі купол.
У 1417 році головний вівтар недобудованого собору освятив папа Мартін V, а функціонувати цілком собор почав 1572 року - коли його урочисто відкрив святий Карл Борромео.



Міланський собор може вміщати до 40 тисяч людей.



Як і в Кельнському, уздовж центрального нефу з обох боків тут висять величезні гобелени з готичними сюжетами.



Дуомо ді Мілано прикрашають загалом 3000 статуй.
(Сорі, наш фотик у сутінках не дуже тягне…)

Над вівтарем є цвях, який, за переказами, привезли з розп'яття Христа. Має ж бути у мега-собору своя "фішка".





До визначних пам'яток інтер'єру відносять мавзолей Джанджакомо Медічі (1563 р.), дерев'яні хори, порфірову єгипетську ванну IV ст., яку використовують як хрещальнну купіль, та ін.







У правому нефі – захоронення відомих святих і кардиналів, що походять і цього собору, а також розповіді про їх життя й діяння:





Один із вітражів.


Автоматизація процесу сповіді: коли кабінка зайнята – світло над нею червоне, вільна – загоряється зелена лампа, можна заходити. 

Колізей, Рим

Колізе́й (лат. Colosseum) чи раніша назва Амфітеатр Флавіїв (лат. Amphitheatrum Flavium) — найбільший амфітеатр Стародавнього Риму, символ імператорської могутності.
Розташований у Римі, в улоговині Есквілінським, Палатинським і Целійським пагорбами, на тому місці, де колись був ставок, що належав до «Золотого Будинку» Нерона. Вміщав близько 50000 глядачів.

Історія

Античність

Будівництво цієї споруди

розпочато імператором Веспасіаном після його перемог в Юдеї і закінчено у 80 р. н. е. імператором Титом, який ознаменував його відкриття влаштуванням ігор, що тривали сто днів і коштували життя багатьом сотням гладіаторів і 5 тисячам диких звірів.

Спочатку Колізей називався, за родовим іменем згаданих імператорів, амфітеатром Флавіїв (лат. Amphitheatrum Flavium), нинішня назва (лат. Colosseum, Colosaeus, італ. Colosseo) закріпилася за ним згодом, починаючи з VIII століття, і походить або від колосальності його розміру, або від того, що поблизу від нього стояла гігантська статуя, споруджена Нероном на честь самого себе.

Довгий час Колізей був для жителів Рима та гостей міста головним місцем розважальних видовищ, таких як бої гладіаторів, цькування диких звірів, морські битви (навмахії). Попри усталену думку, що в Колізеї страчували християн, останні дослідження указують на те, що це був міф^{[Джерело?]}, створений католицькою церквою в подальші роки. При імператорові Макріні цирк сильно постраждав від пожежі, але був реставрований за наказом Александра Севера. У 248 імператор Філіпп ще святкував в ньому тисячоліття Рима. Гонорій в 405 заборонив гладіаторські бої як несумісні з духом християнства, яке було запроваджено після Костянтина Великого пануючою релігією римської імперії; проте, цькування звірів продовжували відбуватися в Колізеї до смертіФеодосія Великого. Після цього для Флавійового амфітеатру наступили сумні часи.

Середньовіччя

Нашестя варварів привело амфітеатр Флавіїв у запустіння і поклало початок його руйнуванню. З XI століття і до 1132 року він служив фортецею для знатних римських родів, що оспорювали один у одного вплив і владу над співгромадянами, особливо для прізвищ Франджіпані і Аннібальді. Останні, проте, були змушені поступитися Колізеєм імператорові Генріху VII, який подарував його римському сенату і народу. Ще в 1332 році місцева аристократія влаштовувала тут бої биків, проте з цієї пори почалося систематичне руйнування Колізею. На нього почали дивитися як на джерело добування будівельного матеріалу, і не тільки каміння, яке відвалювалося, але яке і навмисне було виламане з нього, почало йти на нові споруди. Так, у XV і XVI сторіччях папа Римський Павло IIбрав з нього матеріал для споруди так званого венеціанського палацу, кардинал Ріаріо — палацу канцелярії (Cancelleria), Павло III — паллацо Фарнезе. Проте значна частина амфітеатру уціліла, хоча будівля в цілому залишилася спотвореною. Сикст V мав намір скористатися нею для обладнання суконної фабрики, а Климент IX насправді перетворив Колізей на завод для добування селітри.

XVIII століття

Краще відношення пап до величного пам'ятника стародавньої архітектури почалося не раніше середини XVIII сторіччя, і першим, хто прийняв його під свій захист був Бенедикт XIV (1740-58). Він присвятив його Страстям Христовим як місце, обагрене кров'ю багатьох християнських мучеників, і наказав поставити посеред його арени величезний хрест, а навколо нього поставити ряд вівтарів в пам'ять катувань, ходу на Голгофу і хресної смерті Спасителя. Цей хрест і вівтарі були видалені з Колізею лише в 1874 році. Папи, що слідували за Бенедиктом XIV, особливо Пій VII і Лев XII, продовжували піклуватися про збереження уцілілих частин будівлі і підкріпили контрфорсами місця стін, які могли обвалитися, а Пій IX реставрував в ньому деякі з внутрішніх сходів.

XX століття

Ще з більшою увагою охороняється Колізей нинішнім італійським урядом, по розпорядженню якого та під керівництвом археологів знайдено багато уламків споруди, які валялися, та де виявилося це можливим їх вставлено на колишні місця. Розкопані також підвальні приміщення, що служили колись для розташування людей і тварин, дерев і інших декорацій і реквізиту та пристроїв щоб наповнювати арену водою і піднімати вгору кораблі, коли відбувалися намахії (бої на воді). Незважаючи на всі проблеми, вистояні Колізеєм протягом століть, його розвалини, хоча і позбавлені минулого зовнішнього і внутрішнього оздоблення, донині справляють сильне враження своєю суворою величністю і дають достатньо ясне поняття про те, якими величними були його розташування і архітектура.

Конструкція Колізею

Подібно до інших римських амфітеатрів, Амфітеатр Флавіїв в плані являє собою еліпс, середина якого зайнята ареною (також еліптичної форми) і концентричними кільцями глядацьких місць, які її оточують. Від всіх споруд такого роду Колізей відрізняється велетенськими розмірами. Це найграндіозніший античний амфітеатр: довжина його зовнішнього еліпса дорівнює 524 м, велика вісь — 187,77 м, мала вісь — 155,64 м, довжина арени — 85,75 м, її ширина 53,62 м; висота його стін — від 48 до 50 метрів. При таких розмірах він міг вміщати в себе до 87000 глядачів.
Амфітеатр Флавіїв побудований з великих брил травертинського каменя, які колись були сполучені між собою залізними зв'язками; для внутрішніх частин використані також місцевий туф і цегла. Дірки, видимі нині в різних місцях стін, — гнізда згаданих зв'язок, зниклих в середні віки, — епоху, в яку залізо дуже цінувалося і всюди розшукувалося. Із зовнішнього боку будівлю представляли три яруси арок. Між арками розташовані півколони, в нижньому ярусі — тосканського, в середньому — іонічного і у верхньому — коринфського стилю. Зображення Колізею на стародавніх монетах, що збереглися, свідчать про те, що в прорізах арок середнього і верхнього ярусів стояло по статуї. Над верхнім аркадним ярусом підноситься четвертий вищий поверх, який є суцільною стіною, розчленованою коринфськими пілястрамина компартіменти з вікном в середині кожного компартімента. На верхівках великої і малої вісей еліпса знаходилися чотири головні входи у вигляді триаркових воріт. Двоє з цих воріт (на краях малої осі, з боку Еквіллінського і Целієвського пагорбів були призначені для імператора та слугували для урочистих маршів перед початком видовищ, для впускання звірів і для ввезення необхідних машин.
Глядачі входили в амфітеатр з-під арок нижнього поверху, помічених цифрами від I до LXXVI, і піднімалися до своїх місць по сходах, яких було також 76. Ці місця були розташовані навколо всієї арени у вигляді рядів кам'яних лав, що піднімаються одна над іншою (лат. gradus). Нижній ряд, або подіум (лат. podium), був призначений виключно для імператора, його сімейства, сенаторів і весталок, причому імператор мав особливу, піднесену нішу для сидіння (лат. pulvinar). Подіум відділявся від арени парапетом, достатньо високим для того, щоб захистити глядачів від нападу випущених на арену тварин. Далі слідували місця для публіки, складаючі три яруси (лат. maeniana), відповідно яруси фасаду будівлі. У першому ярусі, що містив в собі 20 рядів лав (тепер абсолютно зруйнованих), сиділи міські власті і особи, що належать до стану вершників; другий ярус, що складався з 16 рядів лав, призначався для людей, що мають права римського громадянства. Стіна, що відокремлювала другий ярус від третього, була досить високою, лави ж третього ярусу були розташовані на крутішій похилій поверхні. Цей задум мав на меті дати відвідувачам третього ярусу можливість краще бачити арену і все, що відбувається на ній. Глядачі третього ярусу належали до нижчих станів. Над цим ярусом знаходився портик, що опоясував все коло будівлі і що примикав одною своєю стороною до його зовнішньої стіни. На його даху, під час видовищ, поміщалися матроси імператорського флоту, які вишиковувалися для натягування над амфітеатром величезного тенту (лат. velarium) для захисту глядачів від пекучих променів сонця або від негоди. Тент цей прикріплявся за допомогою канатів до щогл, розставлених по верхньому краю стіни. У багатьох місцях зовнішнього карниза ще до цієї пори видно отвори, через які проходили такі щогли, що упиралися своїм нижнім кінцем в висунуті зі стіни камені, тобто кронштейни, що донині уціліли там, де ще зберігся четвертий поверх. Місця для глядачів підпиралися знизу могутньою склепінчастою конструкцією, що містила в собі прохідні коридори (лат. itinera), камери різного призначення і сходів, що вели у верхні яруси.

Колізей — фабрика убивств

Розкопані підвальні приміщення під ареною.

Під ареною, у фундаменті внутрішньої стіни, розміщали клітки для хижаків, а ближче до середини арени виявлено, як вже було сказано вище, безліч стін, стовпів і зведень, що підтримували арену або що служили для миттєвої появи з-під неї людей, тварин, машин і декорацій. Хоча новітні розкопки проведені більш ніж на половину всього простору арени, призначення багатьох з цих стін і стовпів поки що достовірно невідоме. Достовірно відомо лише, що Колізей був найбільшою фабрикою убивств в імперії.
Колізей втратив дві третини своєї первинної маси; проте, він і понині безсумнівно величезний: один архітектор у XVIII сторіччі взявся приблизно порахувати кількість будівельного матеріалу, використаного на будівництво Колізею, і визначив його вартість, по цінах того часу, в 1 мільйон скудо (близько 8 млн франків). Тому Колізей спрадавна вважався за символ величі Рима. «Поки Колізей стоїть» — говорили пілігрими у VIII сторіччі — «стоятиме і Рим, зникни Колізей — зникнуть Рим і разом з ним весь світ».

Хижацьке використання людських і природних ресурсів

В день відкриття Колізею в Римі в 80 році нашої ери було вбито близько дев'яти тисяч екзотичих для римлян тварин — левів, пантер, тигрів. Кількість незахищених гладіаторів-бестіаріїв, що загинули в день відкриття, ніхто не рахував. Раби і порушники римських законів вважалися сміттям. Але диких тварин і людей вбивали в Іберії, на Аппенінах, в Греції і в римських містах Північної Африки, на островах Середземного моря, в Галлії і в Британії. Це було хижацьке, витратне, нераціональне використання людських і природних ресурсів, вразливих і не безкінечних. Римська імперія постає велетенським механізмом убивств, гіршим за кровожерливого бога Молоха, що діяв століттями.

Оперний театр в Одесі

Одеський оперний театр — одна з найкращих архітектурних споруд другої половини XIX ст. Стиль цієї споруди називають еклектикою, тобто мішаниною, хоча це не зовсім відповідає реальності.

Стиль "еклектика" виник на противагу класицизму тоді, коли з розвитком капіталізму з'явилась потреба в нових типах споруд, новій будівельній техніці та нових художніх формах, що мали відповідати смакам буржуазного суспільства. В архітектурі ще не сформувався новий стиль, і тому архітектори вдавалися до використання стилів минулого.

Однією з перших споруд, де яскраво позначилися риси архітектури другої половини XIX ст., була Паризька опера, збудована в 1862-1875 рр. архітектором П. І. Гарньє. її фасади та інтер'єри перенасичені декором.

Паризька опера була зразком для численних театральних споруд, що зводилися в ті часи. Багато таких театрів збудували віденські архітектори Г. Гельмер та Ф. Фельнер. Серед цих споруд чи не найкращим є оперний театр в Одесі, збудований у ренесансно-барочних формах у 1883-1887 рр.

Ансамбль площі Александерплац у Берліні

Вагомий внесок у скарбницю надбань світової архітектури вносять країни соціалізму. Соціалістичний лад створює необмежені можливості для розвитку архітектури.

Як фенікс з попелу постала вщент зруйнована фашистськими загарбниками Варшава, де поряд з відродженими й реставрованими стародавніми вулицями й площами піднялися нові прекрасні ансамблі, як наприклад, головна вулиця польської столиці Маршалковська та багато інших.

Ще красивішими стали після війни Прага і Будапешт. Новими ансамблями збагатилися Софія і Бухарест, а на Чорноморському узбережжі Болгарії та Румунії виникли численні санаторні комплекси. Деякі з них можна віднести до шедеврів архітектури.

Велике будівництво проводить і Німецька Демократична Республіка. Уже в 1950 р. там було прийнято закон про відбудову й будівництво місії республіки та її столиці — Берліна, зруйнованого під час другої світової війни.

В основу цього закону було покладено документ соціалістичного містобудівництва "16 принципів містобудівництва". За порівняно короткий час було відбудовано більшість зруйнованих кварталів Берліна, відтворено знамениту вулицю Унтер дер Лінден та відомі пам'ятники архітектури — Бранденбурзькі ворота, церкву Маріенкірхе, оперний театр, університет Гумбольта тощо, прокладено нові магістралі, як наприклад Карл Марксаллея, та нові ансамблі площ, як наприклад площа Леніна, де встановленої величний монумент вождя трудящих усього світу В. І. Леніна (скульптор І М. В. Томський).

Один з найкращих сучасних ансамблів Берліна збудовано в 1960-х рр. на Александерплац, що є традиційним торговельним центром міста, де перехрещуються головні міські магістралі. Ще в 1928-1931 рр. тут побудували кілька торговельних споруд за проектом видатного німецького архітектора П. Беренса, що увійшли в ансамбль нових споруд площі. Поряд виріс великий торговельний центр (архітектор І. Кайзер) і висотна (126 м) споруда готелю "Штадт Берлін" (архітектори Р. Корн, X. Шарліпп та X. Богатскі), яка стала композиційною домінантою ансамблю.

Навколо будуються Будинок учителя з двома контрастними об'ємами — багатоповерховим основним корпусом, який оздоблений чудовим мозаїчним панно та низьким залом Конгресів, що має положистий купол, а також споруди Будинку подорожей, Будинку електроіндустрії та адміністративних установ. Споруди площі об'єднано в єдину, динамічну й виразну за силуетом просторову композицію, побудовану на контрастах між високими й низькими об'ємами.

В ансамблі площі велике значення мають світла мажорна гама кольору споруд та вдало застосовані засоби синтезу мистецтв — грандіозне мозаїчне панно на Будинку вчителя та монументальний металевий рельєф на Будинку подорожей (художник В. Вомак). Особливе значення для Александерплац мають елементи благоустрою: декоративний фонтан, оригінальний "годинник світу", квітники, гарні й зручні лави. Усе це сприяло тому, що площа стала улюбленим місцем розваг і відпочинку берлінців.

Замок у Мирі

Однією з найкращих пам'яток стародавньої білоруської архітектури є відомий ансамбль замкового комплексу в Мирі. Замок був збудований на початку XVI ст. Його спорудив володар Миру, місцевий феодал Юрій Іллінич.

Замок не раз руйнувався під час військових дій, зокрема в 1812 р., коли під його стінами відбувалися бої російської армії з наполеонівським військом. Відтоді його частково реставрували. Збудований він неподалік від містечка Мир Гродненської області, на невисокому березі маленької річки Мирянки.

Яскраві барви осені щедро прикрасили навколишні пагорби та гаї. За кронами високих дерев, що обступили дорогу, здалеку видно високі гарячо-червоні башти замку. Вони віддзеркалюються в гладилі широкого ставка, що захищає замок з півдня. З півночі, сходу і заходу навколо замку були високі земляні вали та рови, які колись були наповнені водою.

Замок у плані має форму квадрата, трохи скошеного при плануванні. На кожному розі — вежі, висота яких разом з наметами й завершеннями становить 30 м. П'ята, головна, вежа з воротами розташована по центру західної сторони.

Впадає у вічі особливість Мирського замку, що відрізняє його від численних оборонних споруд тих часів. В його архітектурі оборонні риси ніби підпорядковані художнім: виглядом замок аж ніяк не схожий на важкі, суворі й похмурі споруди Середньовіччя.

Своєрідний декор з ніш різного масштабу і різних форм, що покриті всередині білим тиньком, і червоний колір цегляного мурування надають йому мальовничості і якогось органічного зв'язку з природою Білорусії, з народним мистецтвом, яскравим, барвистим і життестверджуючим. Усі п'ять веж, які становлять п'ять домінантів ансамблю, мають класичну для східнослов'янської традиції композицію — восьмерик на четверику.

Вони мають однакові шатрові завершення та характер декору з плоскими отинькованими всередині нішами.

Проте кожна з веж має свій художній образ. Це досягається варіаціями відношень об'ємів четвериків до восьмериків і різним ритмом та неоднаковою композицією ніш. Такі ніші були характерними для білоруської середньовічної архітектури і мали багато спільного із давньоруським декором, прийомами декору готичних споруд Литви і Польщі, а також оборонними спорудами російської та української архітектури.

Архітектура замку свідчить про високий рівень знань з оборонної техніки. Вежі були дуже висунуті вперед для флангового бою. Усі бійниці пристосовані для артилерійського вогню, а перекриття веж — для розміщення важких гармат. Кожна вежа мала п'ять бойових ярусів та складну систему переходів.

Наймогутніша — головна вежа. Перед нею був барбакан, міст на ланцюгах та залізні грати, що миттєво перекривали прохід через ворота. На другому поверсі вежі міститься замкова капела, у підземеллі — в'язниця. Палац феодала в замку спочатку був одноповерховим і невеликим за розмірами.

Згодом, у XVI-XVII ст., палац було добудовано і надбудовано до трьох поверхів. Він займає територію під північною та східною стінами замку. І в композиційному, і в художньому відношеннях палац виступає як другорядний елемент замку, головним компонентом його залишається ансамбль оборонних веж.

У всій середньовічній оборонній архітектурі Мирський замок займає особливе місце, в ньому функціональна сторона поєднується з художньою, і сприймається він як прекрасний витвір білоруських зодчих.